Книга написана Аполлоном Скальковським у 1840 р. (скачати друге видання — 1846), за основу її написання взято безпосередньо архів Війська Запорозького Низового із цієї останньої Підпільненьської Січі.
Ось, що про цю книгу пишуть розумні люди:
Автор оповідає перебіг російсько-турецької війни та участь січовиків у ній. Після "атакування Січі" москалями, як розділилася козацька громада, і яким був подальший розвиток запорожців за Дунаєм, на Кубані та, власне, на Запоріжжі.
Ось, що про цю книгу пишуть розумні люди:
Предметом
вивчення Скальковського було запорозьке козацтво в останній період його
існування (1734 — 1775). В Запорозькій Січі А. Скальковський вбачав общину на
зразок військово-монашеських орденів, що існували у Західній Європі в середні
віки. Подібно до католицьких лицарських орденів запорозьке козацтво ніби було
пов’язане узами общини (societas), віри (religio) та покликання (vocatio) або
мети. Під останньою Скальковський розуміє боротьбу з «невірними».
«Поняття про общину, або товариство (орден, по-польськи Zakon)
зустрічаємо на кожному кроці в діях Запорожжя» ...
На взірець лицарів запорожці були
зв’язані священними обітницями «товариства», бо всі козаки, незалежно від
звання, віку та походження, ставали братами-товаришами, називали свого
курінного і кошового отаманів батьком-отцем, а козаків — братчиками».
Автор оповідає перебіг російсько-турецької війни та участь січовиків у ній. Після "атакування Січі" москалями, як розділилася козацька громада, і яким був подальший розвиток запорожців за Дунаєм, на Кубані та, власне, на Запоріжжі.
Читайте оригінал, він не такий вже й великий, а сканована сторінка книги 1846 року дуже добре влазить на планшет. Я ж додам кілька нотаток, так би мовити, не по суті.
- Після походу за Південний Буг запорожці поверталися, "ясыру волошского набравши". І от цікаво, то були звільнені від турецьких панів на Волощині побратими, яких татари туди відвели в полон (що й є "ясир"), чи це козаки набрали ясиру на території, контрольованій турками, як це татари робили на території України. Далі цих волохів, тобто молдаван, оселили у Волоських хуторах у Кодацькому відомстві - зараз передмістя Дніпра. Знов, таки, або це полонені набрали в полоні собі дружин і не могли більше воювати, або це таки був їхній ясир, і козаки набрали собі чи у царську казну рабів.
- Фортеця Хаджибей, що після російського звоювання була перейменована на Одесу, не була якоюсь там маленькою й незначною. Згадується, як козаки палили передмістя Хаджибея, та не могли здолати великих кам’яних укріплень. Тобто усі ці байки імперські про "Єкатерина основала...", "220 лет Одессе" - то таки байки.
- Завжди мені видавалася дивною, як для Причорномор’я, назва "Кінбурнська фортеця". Згадується тут вона у трьох варіантах:
Кінбурн = Кімбор = тур. Kılburun - гостра волосина (бо стоїть на довгій вузькій піщаній косі у морі). - Межигірський Монастир (той, на місці якого зараз януковичева Хонка) відряджав багато священників на Січ, а козаки віддавали в монастир багато свого заробленого майна. Священники часто називаються межигірцями.
- Назви частин фортеці виразно тюрксього походження на Плані Нової Січі:
- Гассанбаша (Гассан-баш, Hassan baş тур. "голова, чи може башта, Гассана"),
- Шамбаша (Шам-баш, Şam baş тур. "Дамасська башта").
- Просто цитата:
"Только храбрый вітязь Запорожский Афанасій Колпак попрежнему отличался на северных степях Крыма, и его подвиги, не смотря на стратегическую их маловажность, запишем здесь если не для памяти всей Росии, то хотя для памяти Украинских патриотов."
(Дуже приємно, коли автор піклується про різних читачів :-) )
- І знову згадка про полонених на викуп (православний ясир :) ): "800 челов. Христиан и Евреев отбито у Турок и Татар, но те частью отпущены на свободу, частью поселены в Запорожьи, а частью за откупом отпущены в отечество"
- У вирішальну мить на козацькій раді під час "атакування Січі" генералом Текелієм із церкви Покрови Пресвятої Богородиці вийшов поп і каже:
"Що ж це ви будете православну кров проливати?" І всі заплакали і здалися...
Віки йдуть, а московські попи аргументи не міняють.
